Цікаво знати

«ЗАКУВАЛА ТА СИВА ЗОЗУЛЯ..» (П.Ніщинський)

На сцені те­ат­ру Бер­гонье ви­шику­вав­ся сту­дентсь­кий хор Київсь­ко­го універ­си­тету, відо­мий лю­бите­лям му­зики. Вже кіль­ка років він нев­томно пра­цює над ви­конан­ням на­род­них ук­раїнсь­ких пісень. З хо­ром час­то вис­ту­па­ють співа­ки Київсь­кої опе­ри — Мед­ведсв, Тар­та­ков, Коміонсь­кий, Олімпія Ба­ронат. Кон­церти сту­дентів універ­си­тету зав­жди вик­ли­ка­ють ве­ликий нап­лив публіки. Сь­огодні зал теж повнісінь­кий. Це і не див­но — у пипішнь­ому кон­церті ди­ригує Ми­кола Віталій­ович Ли­сен­ко. До то­го ж сь­огодні ви­конуєть­ся й­ого кан­та­та «Іван Гус».

…Оп­лески на­пов­ни­ли зал. Та ось чий­сь го­лос прорізав і шум оп­лесків, і ви­гуки:

— «Зо­зулю»!

Го­лос про­лунав на галь­орці, але пос­ту­пово всі при­сутні по­чали чітко скан­ду­вати:

— «Зо-зу-лю»! «Зо-зу-лю»!..

Ми­кола Віталій­ович по­вер­нувся до хо­ристів і за­пит­ли­во по­дивив­ся на співаків: чи не вто­мили­ся? Та ко­ли по­бачив мо­лоді щас­ливі об­личчя й про­менисті пог­ля­ди, підняв па­лич­ку…

І зад­звеніла пісня. Із ста двад­ця­ти гру­дей по­лив­ся ти­хий наспів, який зву­чав з ве­личез­ною при­хова­ною си­лою. За­луна­ла пісня про во­лю, за­куту в кай­да­ни, про си­лу тру­дящо­го лю­ду, про прис­трас­ний по­тяг до волі, до щас­тя. Ли­сен­ко, сто­ячи пе­ред хо­ром, біль­ше прис­лу­хав­ся до співу, ніж ди­ригу­вав ним. А ко­ли по­чув сло­ва «ку­вати кай­да­ни», нес­подіва­но знов змах­нув па­лич­кою — і хор заспівав пісню ще раз…

Та­ке щас­ли­ве жит­тя здо­був сла­вет­ний хор «За­кува­ла та си­ва зо­зуля» Пет­ра Іва­нови­ча Ніщинсь­ко­го — та­лано­вито­го ук­раїнсь­ко­го ком­по­зито­ра, творчість яко­го щіль­но пов’яза­на з на­род­ним жит­тям, й­ого мріями, й­ого ду­мами, й­ого піснею.

…Ко­ли Пет­рик про­кинув­ся, в хаті па­нува­ла нез­ви­чай­на ти­ша. Він не зра­зу роз­плю­щив очі, а ще дов­го ле­жав не во­руша­чись, не­наче до­див­лявся якісь сни. По­руч по­ворух­нувся ма­лень­кий Єли­сей. Рап­том який­сь нез­най­омий звук по­рушив ти­шу. Він нісся звідкись із кут­ка. Це був не крик і навіть не стогін, а якесь хрипіння, спов­не­не гли­боко­го бо­лю і страж­дання.

Очі Пет­ри­ка од­ра­зу ж роз­плю­щили­ся, і він по­дивив­ся у ку­ток, де ле­жав бать­ко. Ще вчо­ра він прий­шов із служ­би, відпра­вив­ши її як зав­жди, а вве­чері вже не міг підня­тися — по­чала­ся га­ряч­ка. Ма­ти весь час кло­пота­лася біля нь­ого, да­вала пи­ти, пе­рек­ла­дала по­душ­ки і ли­ше пе­ред світан­ком, зне­силе­на, зас­ну­ла, си­дячи на підлозі біля ліжка. Навіть дітей як слід ве­черею не на­году­вала. Так, пох­ва­тали щось та й по­ляга­ли спа­ти. Пет­рик ба­чив, що бать­ко зах­ворів, і до­пома­гав ма­тері, як міг, — дог­ля­нув ма­лого, пок­лав й­ого спа­ти і тіль­ки тоді вмос­тився й собі.

Уві сні він, зви­чай­но, за­був те, що бу­ло на­пере­додні, і, про­кинув­шись, не відра­зу зро­зумів, що ста­лося. Та ко­ли по­чув це страш­не хрипіння, зга­дав вечірні події, і жах охо­пив й­ого ма­лень­ке ди­тяче сер­це.

Бать­ко… Як він лю­бить й­ого, як ша­нує. Щод­ня, ко­ли бать­ко по­вер­таєть­ся до­дому, Пет­рик зустрічає й­ого і во­ни уд­вох й­дуть до ха­ти. А вве­чері сіда­ють на призьбі і Пет­рик за­хоп­ле­но слу­хає роз­повіді про давні ча­си. Іноді бать­ко співає. Го­лос у нь­ого звуч­ний, пов­ний. Се­ляни люб­лять й­ого, став­лять­ся з ша­ною, по­вагою, бо він лю­дина доб­ра і, чим мо­же, їм до­пома­гає.

А що бу­де те­пер? Ко­ли ж бать­ко ви­дужає? Хто сь­огодні служ­бу пра­вити­ме? Всі ці пи­тан­ня на­род­жу­вали­ся у Пет­ри­ковій голівці, і відповіді на них він не зна­ходив. З три­вогою ди­вив­ся він на бать­ка й матір, яка вже підве­лася і на­мага­лася чи­мось по­лег­ши­ти стан хво­рого.

Пет­рик зліз з печі й ти­хень­ко підій­шов до ліжка. Бать­ко ле­жав ду­же блідий, тіль­ки що­ки по­лум’яніли чер­во­ними пля­мами. Очі бу­ли зак­риті, а ру­ки га­ряч­ко­во стис­ка­ли край прос­ти­рад­ла. Ма­ти не­рухо­мо сто­яла над ним, сль­ози ко­тили­ся по її що­ках. Страшні ду­ми кра­яли їй сер­це. Во­на відчу­вала, що чо­ловік по­мирає, і жалість до нь­ого змішу­вала­ся із жа­хом пе­ред са­мотністю. Як во­на од­на змо­же про­году­вати двох синів, ад­же во­ни ще зовсім ма­ленькі!..

Стогін хво­рого пе­рер­вав дум­ки. Жінка схи­лила­ся над чо­ловіком. Він рап­том роз­крив очі, але ска­зати нічо­го не міг і ли­ше пог­ля­дом бла­гав про щось. Во­на зро­зуміла і пок­ли­кала ти­хень­ко:

— Пет­ри­ку, збу­ди Єли­сея! Підійдіть до бать­ка!

Хлоп­чи­ки ти­хень­ко наб­ли­зили­ся до ліжка і ста­ли пе­ред бать­ком нав­колішки. Він пок­лав ру­ку на голівку ма­лень­ко­го, потім на Пет­ри­кову, бліді гу­би без­звуч­но во­руши­лися…

— Що, та­ту? — спи­тав ма­лий, але ніхто й­ому не відповів, і, відчу­ва­ючи жах­ливість то­го, що відбу­ваєть­ся, він зап­ла­кав вго­лос. Тоді й Пет­рик, не вит­ри­мав­ши, за­ридав. Ма­ти ки­нула­ся до них і, при­гор­нувши до се­бе Єли­сея, ви­вела дітей з ха­ти.

— Піди, Пет­ри­ку, до тітки, — ска­зала во­на крізь сль­ози. — Я вас пок­ли­чу…

Пет­рик по­гано пам’ятав, як хо­вали бать­ка, як зби­рали­ся у хаті на по­мин­ки. Кіль­ка днів він був не­наче кам’яний, і ма­ти по­чала хви­люва­тися, щоб ма­лий серй­оз­но не зах­ворів. Але ми­нув який­сь час — і хло­пець пос­ту­пово отя­мив­ся. Те­пер він час­то хо­див у по­ле, в ліс або на ста­вок, дов­го сидів там мов­чки, вдив­ля­ючись уда­лину. По­вер­нувшись до­дому, до­пома­гав ма­тері гос­по­дарю­вати, дог­ля­дав бра­та, але зовсім по­кинув хлоп’ячі за­бав­ки і не бігав на ву­лицю.

— Пет­ри­ку, як ти ду­маєш, — од­но­го ра­зу вве­чері звер­ну­лася до нь­ого ма­ти, — чи не слід нам пе­реб­ра­тися до Києва? Там я скоріше знай­ду ро­боту і лег­ше бу­де про­году­вати вас, а ви, мо­же, і освіту якусь здо­буде­те.

Пет­рик обізвав­ся не відра­зу. Він у­явив собі, що но бу­де біля нь­ого лісу, ста­ву, по­ля, їхньої рідної ха­ти. Місто зда­вало­ся чу­жим і во­рожим.

— Не знаю, ма­мо, — відка­зав він.

— Все-та­ки поїде­мо до Києва, — ос­та­точ­но виріши­ла ма­ти.

Ко­ли всі спра­ви бу­ло за­вер­ше­но, речі зібра­но, вос­таннє сіли во­ни на призь­бу і який­сь час сиділи мов­чки. А потім, вкло­нив­шись на про­щан­ня хаті своїй, се­лу та лю­дям, що вий­шли про­вес­ти їх, пішли по до­розі на­зустріч невідо­мому жит­тю…

Ми­нуло три ро­ки. Ма­ти пра­цюва­ла ку­ховар­кою. Хлоп­чи­ки зрос­та­ли. Пет­рик вже й гра­моту знав. Десь нав­чився, а потім ма­тері по­чав чи­тати.

— Здібний він у вас, — ка­зали лю­ди, — тре­ба вчи­ти…

Це ма­ти й са­ма зна­ла. Але важ­ко бу­ло влаш­ту­вати хлоп­чи­ка на без­коштов­не нав­чання. Та во­на не відсту­пала: хо­дила та до­води­ла, що чес­но слу­жив покій­ник-дя­чок в селі Не­мен­ка Київсь­кої гу­бернії, що по­мер він, а діти — двоє ма­лолітніх хлоп­чиків — си­рота­ми ли­шились, а во­на, вдо­ва, не мо­же нав­ча­ти стар­шо­го си­на за гроші. Щоб про­хан­ня склас­ти, ма­ти пи­саря най­ма­ла.

Во­на так вто­мила­ся від ць­ого ходіння, що, зда­валось, їй вже все бай­ду­же — аби виріши­лось. На­решті їй ска­зали зай­ти за відповіддю че­рез два дні.

— Ніщинсь­кий Пет­ро? — вже в кот­ре пе­репи­тали у неї.— Прий­ня­тий до Києво-Софій­сько­го ду­хов­но­го па­рафіяль­но­го учи­лища на «ку­раторсь­ке ут­ри­ман­ня».

Не зра­зу зро­зуміла те, що по­чула. Потім в думці пов­то­рила відповідь, і тіль­ки тоді яс­но ста­ло, що все га­разд.

Те­пер Пет­ро Ніщинсь­кий — учень ду­хов­но­го учи­лища. В класі ба­гато хлоп­чиків, але Пет­ра виділя­ють се­ред усіх. Вчить­ся він ста­ран­но, швид­ко зас­воює все но­ве. При­ваб­лює й­ого скромність: він ніко­ли не вих­ва­ляєть­ся своїми успіха­ми. Зав­жди до­помо­же тим, хто відстає. Хо­дять до нь­ого то­вариші у своїх спра­вах — хто по­ради­тися, хто прос­то роз­повісти про неп­риємності або радістю якою поділи­тися. Лег­ко з Пет­ром: привітно роз­мовляє, люб’яз­но зустріне, і в очах й­ого зав­жди світить­ся інте­рес і співчут­тя до лю­дини. Як рік закінчить­ся, так Пет­ра хва­лять, ого­лошу­ють й­ого оцінки — во­ни відмінні з усіх пред­метів, а він стоїть по­чер­вонілий і не знає, ку­ди очі схо­вати.

Вчи­тися Пет­ру лег­ко. Всі «пре­муд­рості» ля­га­ють на пам’ять швид­ко, без зу­силь. Не тре­ба навіть особ­ли­во вчи­ти уро­ки — до­сить уваж­но прос­лу­хати по­яс­нення на уроці. Се­ред пред­метів є улюб­лені, і до них Пет­ро тяжіє ду­шею.

У дні хо­рових за­нять Пет­ро відчу­вав особ­ли­ву радість. Як пе­реда­ти те по­чут­тя? Жит­тя зда­вало­ся прек­расним, і всі неп­риємності відхо­дили, за­бува­лися… Дзвінкий, силь­ний го­лос і без­до­ган­ний слух до­помог­ли й­ому здо­бути сла­ву гар­но­го співа­ка. Лю­бов до хо­рово­го співу зро­била Пет­ра учас­ни­ком різних хорів, і про­тягом кіль­кох років нав­чання він співав у семінарсь­ко­му, ака­демічно­му та мит­ро­поли­чому хо­рах.

Тим ча­сом Ніщинсь­ко­го пе­рево­дять спо­чат­ку до Києво-Поділь­сько­го ду­хов­но­го учи­лища на пов­не ка­зен­не ут­ри­ман­ня, а потім — у Київсь­ку ду­хов­ну семінарію. І всю­ди, де б він не вчив­ся, він відмінно всти­гає з усіх дис­циплін. У семінарії Пет­ро ба­гато ува­ги приділяє «світсь­ким» на­укам. Й­ого ва­бить ма­тема­тика, сло­весність, а особ­ли­во — історія та мо­ви, ста­родавні та су­часні. Не за­буває він і про му­зику: спо­чат­ку ста­ран­но вив­чає нот­ну гра­моту, а потім більш гли­боко знай­омить­ся з те­оре­тич­ни­ми ос­но­вами му­зики. Зву­чан­ня хо­ру при­ваб­лю­вало й­ого вже не тіль­ки своєю кра­сою: Пет­ро шу­кає знай­омі співзвуч­чя, сте­жить за спо­лучен­ням звуків і за ру­хом ок­ре­мих го­лосів. Ве­чора­ми він зби­рає нав­ко­ло се­бе то­варишів, і во­ни співа­ють. Спо­чат­ку — семінарські пісні, а потім — «до­машні», тоб­то рідні, се­лянські.

…По­даль­ша до­ля Ніщинсь­ко­го скла­дала­ся нез­ви­чай­но: й­ого бу­ло приз­на­чено в цер­ковний хор при росій­сько­му по­соль­стві в Афінах.

Сто­лиця Греції вра­зила Пет­ра. Він гу­ляв ву­лиця­ми Афін і не міг на­милу­вати­ся їхнь­ою кра­сою. Отут він зга­дав семінарські уро­ки грець­кої мо­ви, але відра­зу відчув, що й­ого знан­ня до­сить об­ме­жені, що тре­ба терміно­во їх по­пов­ню­вати.

Пет­ро Ніщинсь­кий не гає ча­су. Він всту­пає до афінсь­ко­го універ­си­тету і вчить­ся од­но­час­но на двох фа­куль­те­тах — філо­логічно­му та бо­гос­ловсь­ко­му. Не­лег­ко бу­ло і вчи­тися, і пра­цюва­ти в хорі, та ба­жан­ня здо­бути справ­жню освіту до­помог­ло си­нові не­менсь­ко­го дя­ка не тіль­ки успішно закінчи­ти універ­си­тет, а й за­хис­ти­ти ди­сер­тацію на ступінь магістра на­ук.

Ніщинсь­кий яв­ляв те­пер особ­ли­ву цінність для пра­вос­лавної цер­кви, і пок­ро­витель Пет­ра — архіман­дрит Ан­тонін зап­ро­пону­вав й­ому прий­ня­ти сан свя­щени­ка. Але ніякі обіцян­ки, по­сули і навіть пог­ро­зи не змог­ли при­муси­ти й­ого по­годи­тися з цією про­позицією. Ніщинсь­кий був зму­шений за­лиши­ти Афіни. Й­ого дру­жина во­на бу­ла місце­ва — ро­зуміла, що Пет­ро не міг зро­бити інак­ше. Без зай­вих умов­лянь во­на по­чала зби­рати­ся в да­леку Росію.,

Від’їзд Пет­ра Ніщинсь­ко­го був пов­но­то нес­подіван­кою. Всі зна­ли, як гар­но ста­вить­ся до нь­ого архіман­дрит, якої ви­сокої дум­ки він про му­зикальність та освіченість мо­лодо­го співа­ка. Пет­ро ні з ким не ділив­ся при­чина­ми від’їзду. Скром­на лю­дина, він не хотів, щоб й­ого жит­тя бу­ло пред­ме­том пе­ресудів.

Мо­лодий вче­ний, оз­броєний знан­ня­ми, життєвим досвідом й ба­гатю­щими вра­жен­ня­ми, по­вер­нувся на батьківщи­ну. Мож­на бу­ло не сумніва­тися, що він швид­ко влаш­туєть­ся тут, що жит­тя й­ого бу­де щас­ли­ве. Та все скла­лося інак­ше. Ніщинські осе­лили­ся в Пе­тер­бурзі. Пет­ро став вик­ла­дати грець­ку мо­ву й літе­рату­ру в ду­ховній семінарії. Але ро­бота ця не за­доволь­ня­ла й­ого, до то­го ж і пла­тили ду­же ма­ло.

Ду­хов­не відомс­тво, зви­чай­но, мог­ло б по­тур­бу­вати­ся про до­лю сво­го вик­ла­дача, та, навіть зна­ючи про й­ого ма­теріаль­ну скру­ту, ніхто нічо­го не зро­бив для пок­ра­щен­ня та­кого ста­нови­ща.

Дру­жина Пет­ра важ­ко пе­рено­сила північний клімат — во­логість, часті дощі, ту­мани — і по­чала хворіти. Пет­ро, бо­ячись за неї, вирішив за­лиши­ти Пе­тер­бург і ви­руши­ти ку­дись на південь. Лікарі ра­дили осе­лити­ся в місці, яке за кліма­том на­гадує Грецію. Він виб­рав Оде­су.

Не­лег­ко бу­ло зно­ву по­чина­ти все спо­чат­ку. Скром­ний, со­ром­ли­вий, Ніщинсь­кий не вмів про­бива­ти собі до­рогу в житті. У нь­ого не бу­ло ніяких зв’язків з ви­щими ко­лами, які. три­мали в ру­ках усю вла­ду. Не бу­ло і потрібних коштів. Та не­заба­ром Ніщинсь­кий як ви­соко­освіче­на лю­дина роз­по­чав ши­року просвіти­тель­ську діяльність.

Ро­ки жит­тя в Одесі бу­ли ду­же плідни­ми. Пет­ро Іва­нович вик­ла­дає в гімназіях грець­ку мо­ву і літе­рату­ру, а потім і росій­ську сло­весність. Учні по­люби­ли ви­мог­ли­вого, але спра­вед­ли­вого вчи­теля, який так ціка­во, за­хоп­лю­юче про­водив уро­ки. Віль­не во­лодіння мо­вою, блис­ку­че знан­ня ста­родавньої літе­рату­ри, на­решті, живі, яс­краві вра­жен­ня, здо­буті в Афінах, — все це пе­рет­во­рюва­ло «мер­тву» мо­ву на один з найцікавіших пред­метів.

Ба­гато сил відда­вав Ніщинсь­кий літе­ратурній кри­тиці, пе­рек­ла­дам, віршу­ван­ню. Пос­ту­пово він знай­омить­ся з місце­вими діяча­ми куль­ту­ри. Пет­ру Іва­нови­чу ба­гато роз­повіда­ли про та­лано­вито­го му­зикан­та Пет­ра Пет­ро­вича Со­каль­сько­го, який тоді жив у Пе­тер­бурзі й вчив­ся у кон­серва­торії. Ще біль­ше по­чув він про Со­каль­сько­го, звер­нувшись од­но­го ра­зу до га­зети «Одесь­кий вісник», яку ви­давав брат Пет­ра Пет­ро­вича — Ми­кола Со­каль­ський. Стат­тя Ніщинсь­ко­го бу­ла ціка­вою, і з то­го ча­су Ми­колу Пет­ро­вича і Пет­ра Іва­нови­ча зв’яза­ли і ділові, і дружні сто­сун­ки. Со­каль­ський ба­гато роз­повідав про бра­та і че­кав й­ого приїзду до Оде­си.

Ко­ли Пет­ро Со­каль­ський по­вер­нувся з Пе­тер­бурга, відбу­лася зустріч двох му­зикантів. Во­ни ма­ли ба­гато спіль­но­го — обид­ва бу­ли при­хиль­ни­ками мис­тец­тва для на­роду, ша­нуваль­ни­ками на­род­ної пісні, обид­ва мріяли зро­бити му­зич­ну куль­ту­ру над­банням прос­тих лю­дей. То­му ство­рен­ня в Пе­тер­бурзі без­плат­ної му­зич­ної шко­ли Мілієм Олексій­ови­чем Ба­лакірєвим, про яку роз­повів Со­каль­ський, вик­ли­кало га­ряче ба­жан­ня про­дов­жи­ти це чу­дове по­чинан­ня.

Не­заба­ром Со­каль­ський здій­снив цю мрію. В Одесі бу­ло ут­во­рено спо­чат­ку хор, а потім і ама­торсь­кий сим­фонічний ор­кестр. Так ви­ник­ло То­варис­тво му­зикантів-ама­торів, а при нь­ому — і му­зич­на шко­ла. Прин­ци­пи пе­редо­вих росій­ських му­зикантів здо­бува­ли но­ве жит­тя в діяль­ності пе­редо­вих діячів Ук­раїни.

Збли­зив­ся Ніщинсь­кий і з відо­мим те­ат­раль­ним ак­то­ром, ре­жисе­ром та мис­тець­ким діячем Мар­ком Лу­кичем Кро­пив­пиць­ким, чия му­зич­но-дра­матич­на тру­па в 70-і ро­ки час­то вис­ту­пала в Одесі. Її керівник був лю­диною нез­ви­чай­ною, різно­манітно об­да­рова­ною, ду­же діяль­ною. По­бував­ши на вис­та­вах тру­пи Кро­пив­ниць­ко­го, Пет­ро Іва­нович відзна­чив блис­ку­че знан­ня на­род­но­го по­буту, яс­кра­ву ак­торсь­ку гру, цікаві ре­жисерські знахідки. Пе­реси­лив­ши свою при­род­ну со­ром­ливість, він вирішив поз­най­оми­тися з Кро­пив­ниць­ким і пішов до нь­ого. У Мар­ка Лу­кича він по­бачив своїх друзів — братів Со­каль­ських. Ут­во­рила­ся приємна, не­виму­шена ат­мосфе­ра, і дружні сто­сун­ки швид­ко зміцніли.

Ніщинсь­кий і Кро­пив­ниць­кий час­то зустріча­лися, відчу­ва­ючи ду­шев­ний по­тяг один до од­но­го. Кро­пивніць­кий роз­пи­тував Пет­ра Іва­нови­ча про жит­тя, ціка­вив­ся й­ого літе­ратур­ни­ми пра­цями та пе­рек­ла­дами, ви­соко ціну­вав блис­ку­чу обізнаність Ніщинсь­ко­го із світо­вою літе­рату­рою. Ніщинсь­кий роз­повідав своєму дру­гові про гірке ди­тинс­тво, про ро­ки нав­чання в ду­хов­них нав­чаль­них зак­ла­дах, про поїздку до Афін та своє жит­тя там…

Ди­тячі вра­жен­ня Мар­ка Кро­пив­ниць­ко­го бу­ли пов’язані з жит­тям у ба­бусі — відо­мої в селі лю­битель­ки на­род­них пісень та гри на на­род­них інстру­мен­тах. На го­рищі в ба­бусиній хаті мож­на бу­ло знай­ти найрізно­манітніші інстру­мен­ти, і Мар­ко з то­вари­шами скла­дали з них цілий ор­кестр. Вза­галі вся ве­лика сім’я Кро­пив-ниць­ких бу­ла співу­ча — дядь­ки зна­ли безліч пісень, час­то співа­ли, а ма­лий Мар­ко біля них ти­хень­ко підтя­гував…

Ніщинсь­кий уваж­но слу­хав роз­повіді Мар­ка Лу­кича. Вже кіль­ка разів він був на вис­та­вах труїш Кро­пив­ниць­ко­го і звер­нув ува­гу па те, що зі сце­ни час­то зву­чали ук­раїнські пісні. Ду­же приємним бу­ло те, що пісні ці ви­кону­вали­ся зав­жди гра­мот­но, без то­го сль­оз­ли­вого ми­луван­ня, яке нерідко мож­на бу­ло по­чути в лю­битель­ських спек­таклях. Тут все бу­ло прос­то, з гар­ним мис­тець­ким сма­ком. Хто ж вчив з ар­тиста­ми ці пісні? Звідкіля во­ни вза­галі пот­рапля­ли до Кро­пив­ниць­ко­го? Все це ціка­вило Пет­ра Іва­нови­ча.

З’ясу­вало­ся, що ре­жисер сам за­пису­вав на­родні пісні, які особ­ли­во по­доба­лися й­ому. Час­ти­ну цих за­писів він відіслав Ми­колі Віталій­ови­чу Ли­сен­кові. Відо­мий ком­по­зитор об­ро­бив їх і вклю­чив у свої збірки. Та Кро­пив­ниць­ко­го при­ваб­лю­вали не тіль­ки пісні, а й увесь ба­гатю­щий світ на­род­но­го по­буту з й­ого зви­ча­ями, об­ря­дами і тра­диціями. То­му так ви­раз­но і прав­ди­во зву­чали всі по­бутові мо­тиви, яки­ми Кро­пив­ниць­кий на­сичу­вав свої спек­таклі.

Гли­боке за­хоп­лення Мар­ка Лу­кича зби­ран­ням на­род­них пісень впли­нуло і на Ніщинсь­ко­го. В ті ча­си на Ук­раїні не бу­ло ніяких умов для роз­витку куль­ту­ри. Але це не мог­ло зу­пини­ти митців у їхній бла­городній справі зби­ран­ня та зберіган­ня скарбів ук­раїнсь­ко­го фоль­кло­ру.

Як пра­вило, бесіди друзів закінчу­вали­ся тим, що Кро­пив­ниць­кий, на про­хан­ня Пет­ра Іва­нови­ча, й­шов за бан­ду­рою, — він був го­товий співа­ти день і ніч.

Спів Кро­пив­ниць­ко­го ду­же по­добав­ся Пет­ру Іва­нови­чу: нат­хнен­но і вод­но­час прос­то зву­чали в й­ого ви­конанні на­родні пісні. В них відчу­вало­ся ди­хан­ня жит­тя, гли­бокі й прав­диві по­чут­тя. Май­стер­но зву­чала бан­ду­ра у чу­дово­го ак­то­ра.

Після роз­мов з Кро­пив­ниць­ким Піщинсь­кий по­чав уважніше ста­вити­ся до ство­рен­ня му­зики і за­пису на­род­них пісень. Прик­ла­дом бу­ла діяльність Кро­пив­ниць­ко­го, ав­то­ра по­пуляр­но­го ро­ман­су «Со­ловей­ко». Для своїх спек­таклів Мар­ко Лу­кич підби­рав на­род­ну му­зику, до­пов­ню­ючи її влас­ни­ми ком­по­зиціями.

Те­пер і Ніщинсь­кий про­бує свої си­ли в му­зичній твор­чості, та, на жаль, ба­гато ча­су на це у нь­ого не бу­ло. Нез­ва­жа­ючи на постій­ну на­полег­ли­ву пра­цю, ма­теріаль­не ста­нови­ще Ніщинсь­ко­го бу­ло зав­жди скрут­не. І не­мож­ливість за­без­пе­чити сім’ю всім не­обхідним до­води­ла Пет­ра Іва­нови­ча до відчаю. Після дов­гих роз­думів, спе­речань, сумнівів він за­лишає Оде­су і пе­реїжджає у ма­лень­ке містеч­ко Ананьїв. Тут, га­дає Ніщинсь­кий, й­ому жи­тиметь­ся лег­ше і він змо­же біль­ше ува­ги приділя­ти твор­чості.

Жит­тя в Ананьєві ма­ло чим відрізня­лося від одесь­ко­го. Пет­ро Іва­нович так са­мо вик­ла­дав грець­ку і росій­ську мо­ви та співи у гімназіях. Але цим не об­ме­жува­лася й­ого діяльність. Лю­дина ак­тивна, дій­ова, справжній просвіти­тель, Ніщинсь­кий ор­ганізу­вав з мо­лоді ць­ого провінціаль­но­го містеч­ка хор. Спо­чат­ку — по­силені за­нят­тя, а потім — участь в учнівсь­ких ве­чорах і ама­торсь­ких кон­цертах.

Друж­ба з Кро­пив­ниць­ким не прой­шла для Ніщинсь­ко­го мар­но. В Ананьєві він на­лагод­жує зв’яз­ки з те­ат­раль­ни­ми діяча­ми сусіднь­ого міста Єли­савет­гра­да. Тут, в ремісни­чому учи­лищі, ство­рили хор. Він зву­чав чу­дово. У хорі ць­ому брав участь Кро­пив­ниць­кий, який пе­реїхав у Єли­савет­град, а та­кож сім’я Тобілевпчів. Пет­ро Іва­нович час­то наїздив з Ананьєва до Єли­савет­гра­да, пра­цював з хо­ром, вис­ту­пав з ним в кон­цертах.

Так пос­ту­пово ут­во­рив­ся му­зич­но-те­ат­раль­ний гур­ток, нез­ви­чай­ний за своїм ак­торсь­ким скла­дом. Гур­ток пра­цював над різни­ми п’єса­ми, та однією з най­грун­товніших й­ого робіт бу­ла пос­та­нов­ка п’єси «На­зар Сто­доля» Та­раса Шев­ченка. З яким нат­хнен­ням пра­цюва­ли ак­то­ри над цим тво­ром! Ре­петиції про­ходи­ли жва­во, плідно. Му­зич­не офор­млен­ня виріше­но бу­ло за­мови­ти Ніщинсь­ко­му. Кро­пив­ниць­кий знав, що у Пет­ра Іва­нови­ча є ціка­вий за­дум, але пов­но­го втілен­ня по­ки що не знай­де­но. Ще в Одесі Кро­пив­ниць­кий слу­хав й­ого хор «За­кува­ла та си­ва зо­зуля». Му­зика спра­вила на нь­ого не­забутнє вра­жен­ня. Мо­же, са­ме в цій п’єсі її мож­на бу­де ви­корис­та­ти у сцені ве­чор­ниць? Тре­ба по­гово­рити з Пет­ром Іва­нови­чем, мо­же, він в му­зиці до «Сто­долі» й ви­корис­тає цей хор.

Пер­ший спек­такль, що відбув­ся у 1875 році, був тріум­фаль­ним. Тут впер­ше проз­ву­чали «Ве­чор­ниці» Пет­ра Ніщинсь­ко­го.

…Зи­мово­го ве­чора ха­зяй­ка че­кає мо­лодь до се­бе. Во­на співає лірич­ну пісню «Зо­ря з міся­цем над до­линою постріча­лися», спов­не­ну діво­чого су­му. При­ходять дівча­та. «Доб­рий вечір, панімат­ко», — віта­ють во­ни ха­зяй­ку ве­селим тан­цю­валь­ним хо­ром. Та ось наб­ли­жа­ють­ся па­руб­ки. Ще зда­леку чу­ти їхню пісню «Віють вітри буй­не­сенькі». Її про­тяж­ний наспів ллєть­ся ши­роко й віль­но, роз­мах ме­лодії пе­редає відчут­тя мо­гутньої си­ли на­род­ної. Па­руб­ки за­ходять до ха­ти з мішка­ми. А ба­гато ж во­ни на­коля­дува­ли! Дівча­та, жар­ту­ючи, хо­чуть відібра­ти всю ко­ляду. А нас­правді ба­жа­ють во­ни пос­лу­хати па­рубо­чу пісню. От і ви­мага­ють: «Співай­те, бо не да­мо ко­ляди!»

«За­кува­ла та си­ва зо­зуля…» — заспіва­ли па­руб­ки. Як кар­бо­вана хо­да, зву­чить му­зика. Її ге­роїчний ха­рак­тер про­низує весь твір, на­да­ючи й­ому гли­боко­го патріотич­но­го змісту. А як скор­ботно співа­ють во­ни далі: «Ой покій, повій, та буй­не­сень­кий вітре»… Скіль­ки гли­бокої ту­ги за батьківщи­ною у ць­ому наспіві, що ду­же схо­жий па ста­ровинні на­родні ду­ми… Славні бой­ові под­ви­ги че­ка­ють ко­заків — виз­во­лити своїх братів з ту­рець­кої не­волі. То­му як зак­лик до бо­роть­би сприй­ма­ють­ся зак­лючні ряд­ки хо­ру, в яких вис­ловле­но про­тест протії жор­сто­кості ту­рець­ко­го сул­та­на. Ніякі кай­да­ни не при­душать си­ли на­род­ної, лю­бові до своєї батьківщи­ни. Уро­чис­то і радісно закінчуєть­ся пісня.

Му­зика «Ве­чор­ниць» доб­ре гар­мо­нува­ла із спек­таклем «На­зар Сто­доля», і учас­ни­ки й­ого за­лиши­лися за­дово­лені. Ось во­ни спеціаль­но сфо­тог­ра­фува­лися па згад­ку — Мар­ко Кро­пив­ниць­кий, Іван Тобіле­вич (Кар­пенко-Ка­рий), Ми­хай­ло Тобіле­вич (Са­довсь­кий), Пет­ро Ніщинсь­кий, дві й­ого доч­ки та Марія Тобіле­вич се­ред учас­ників хо­ру. Справжнє суцвіття та­лантів!

Та не­дов­го пра­цював цей чу­довий гур­ток. Не­заба­ром й­ого діяльність бу­ло при­пине­но у зв’яз­ку з роз­по­ряд­женням царсь­ко­го уря­ду, в яко­му, зок­ре­ма, за­боро­няло­ся влаш­то­вува­ти вис­та­ви ук­раїнсь­кою мо­вою. І хоч пе­рес­та­ли існу­вати ама­торські гур­тки, хоч роз­ри­вало­ся твор­че спілку­ван­ня митців, не мож­на бу­ло ніяки­ми ука­зами та роз­по­ряд­ження­ми ви­кор­чу­вати ба­гатовікові мис­тецькі над­бання на­роду. Не мож­на бу­ло при­пини­ти і твор­чості ук­раїнсь­ких пись­мен­ників, му­зикантів, жи­вописців, ак­торів…

Усі ці ро­ки Ніщинсь­кий ак­тивно пра­цює, ви­яв­ля­ючи гли­бокий інте­рес до на­род­но­го епо­су, му­зич­но­го і по­етич­но­го фоль­кло­ру. Й­ого ува­гу при­вер­тає пісня про Бай­ду — на­род­но­го ге­роя, муж­ню, відваж­ну і до­теп­ну лю­дину. Ніщинсь­кий зро­бив пе­рек­ла­ден­ня цієї пісні для чо­тири­голос­но­го хо­ру і до­дав фор­тепіан­ний суп­ровід, який на­гадує гру на кобзі. Цей твор­чий до­робок він по­дару­вав Ми­колі Віталій­ови­чу Ли­сен­ку, яко­го щи­ро ша­пував…

З то­го ча­су спої літе­ратурні тво­ри Ніщинсь­кий по­чав підпи­сува­ти псев­донімом Бай­да. А літе­ратур­на діяльність й­ого про­дов­жу­вала­ся. Пе­рек­лад древньо-грець­кої тра­гедії Со­фок­ла «Антіго­на» — од­на з най­серй­озніших робіт. А який бла­город­ний й­ого труд — пе­рек­лад по­еми «Сло­во о пол­ку Іго­ревім» на грець­ку мо­ву!

Прой­шло кіль­ка років, і мис­тець­ке жит­тя на Ук­раїні знов пож­ва­вило­ся. Те­ат­ральні тру­пи Кро­пив­ниць­ко­го, Старпць­ко­го та братів Тобіле­вичів вис­ту­па­ють знов, і знавці відзна­ча­ють зрос­тання їхньої май­стер­ності. По­вер­таєть­ся до Оде­си і Пет­ро Іва­нович Ніщинсь­кий. Й­ого ім’я на цей час стає ши­роко відо­мим се­ред пе­редо­вої ук­раїнсь­кої інтелігенції. Й­ому до­пома­гає Іван Фран­ко у над­ру­куванні пов­но­го пе­рек­ла­ду «Одіссеї» Го­мера. Як і раніше, Ніщинсь­кий не у­яв­ляє собі жит­тя без му­зики, без хо­рово­го співу.

…На за­нят­тя хо­рово­го гур­тка ама­торів поспіша­ли й­ого учас­ни­ки. Пет­ро Іва­нович вза­галі не лю­бив запізнень, а сь­огодні ок­ре­мо по­пере­див — тре­ба при­бути вчас­но, бо че­каємо гос­тя. Ко­ли всі бу­ли вже на місцях, увій­шов Пет­ро Іва­нович ра­зом з Ми­колою Віталій­ови­чем Ли­сен­ком. Відо­мий ком­по­зитор приїхав до Оде­си, і Ніщинсь­кий зап­ро­сив й­ого на ре­петицію хо­ру.

Заспіва­ли пісенні тво­ри Ніщинсь­ко­го, а се­ред них — пісні «Ко­зак Соф­рон» та «За­кува­ла та си­ва зо­зуля». Ду­же спо­добав­ся Ли­сен­ку спів ама­торсь­ко­го хо­ру. Він по­дяку­вав хо­рис­там, а потім за­лишив­ся з Ніщинсь­ким для роз­мо­ви. Во­на бу­ла ду­же ціка­вою й ко­рис­ною для Пет­ра Іва­нови­ча. Ли­сен­ко уваж­но пе­рег­ля­нув но­ти творів, щой­но ви­конані хо­ром, роз­пи­тав Ніщинсь­ко­го, чи дав­но він пи­ше му­зику, як вив­чав на­род­ну пісню, які особ­ли­вості и її му­зиці помічав, що ви­корис­то­вує в своїх тво­рах. Ма­буть, впер­ше Ніщинсь­кий дістав справ­жню про­фесій­ну оцінку своєї му­зики, впер­ше по­чув серй­озні за­ува­жен­ня і творчі по­ради освіче­ного му­зикан­та. Ли­сен­ко, в ціло­му, ду­же схваль­но пос­та­вив­ся до творів Ніщинсь­ко­го і зго­дом, ор­ганізу­вав­ши хор, не­одмінно ви­кону­вав у кон­цертах обид­ва ці тво­ри Ніщинсь­ко­го. Успіх був ду­же ве­ликий.

Нат­хнен­ний зустріччю з Ли­сен­ком, оз­броєний й­ого по­рада­ми, Ніщинсь­кий пра­цює як ком­по­зитор: пи­ше ро­ман­си і ство­рює об­робку на­род­ної пісні «Ой гук, ма­ти, гук». Ос­танній твір він прис­вя­тив хо­рис­там те­ат­раль­ної тру­пи Сак­са­гансь­ко­го — пал­ко­го при­хиль­ни­ка на­род­ної му­зики вза­галі і творів Ніщинсь­ко­го зок­ре­ма.

На­иру­жена пра­ця вис­на­жува­ла си­ли. Старість, хво­роби, са­мотність… Він звик жи­ти се­ред лю­дей і при­носи­ти їм ко­ристь. Не вит­ри­мав­ши са­мот­ності, Пет­ро Іва­нович, хво­рий, зне­силе­ний, зби­раєть­ся до доч­ки п се­ло Во­рошилівку, на Поділля. Але ту­ди й­ого до­вез­ли смер­тель­но хво­рого: в до­розі з ним тра­пив­ся удар.

На гранітно­му над­гроб­ни­ку — ко­рот­кий на­пис:

«Пет­ро Ніщинсь­кий. На­родив­ся 9 ве­рес­ня 1832 р. — по­мер 4 бе­рез­ня 1896 р.».

Прос­тий, скром­ний на­пис про ро­ки жит­тя ве­лико­го просвіти­теля і та­лано­вито­го мит­ця.

ЕТАПИ ВЕЛИКОГО ШЛЯХУ (Д.Шостакович)

9 сер­пня 1975 ро­ку світ вра­зила трагічна звістка — по­мер Дмит­ро Дмит­ро­вич Шос­та­кович. Ве­ликий, муд­рий ми­тець, ком­по­зитор-гу­маніст, він жив од­ним жит­тям зі своєю країною, чуй­но в слу­ха­ючись у бит­тя її пуль­су. Вла­да му­зики над ним бу­ла без­межна, і ніщо — ні чис­ленні поїздки, ні участь у твор­чих дис­кусіях і кон­гре­сах, ні тяж­ка хво­роба, яка вис­на­жува­ла ор­ганізм, — не мог­ло зу­пини­ти без­пе­рер­вний, нап­ру­жений про­цес твор­чості, про­цес на­род­ження но­вих му­зич­них об­разів.

Ве­ликий шлях ком­по­зито­ра в му­зиці роз­по­чав­ся у травні 1926 ро­ку. Біло­колон­ний зал Ленінградсь­кої філар­монії тоді впер­ше на­пов­нився му­зикою Дмит­ра Шос­та­кови­ча. Ць­ого ве­чора проз­ву­чала й­ого Пер­ша сим­фонія. Чис­ленні слу­хачі ста­ли свідка­ми на­род­ження но­вого виз­начно­го яви­ща му­зич­но­го мис­тец­тва.

В од­но­му з пер­ших рядів си­дить усім відо­мий ком­по­зитор, ди­рек­тор Ленінградсь­кої кон­серва­торії Олек­сандр Кос­тянти­нович Гла­зунов. Ця не­моло­да лю­дина, яка уни­кає пиш­но­мов­них сло­вес­них ха­рак­те­рис­тик, відвер­то пож­вавлюєть­ся і світлішає, го­воря­чи про Шос­та­кови­ча. У най­пер­ших про­явах й­ого яс­кра­вого та­лан­ту Гла­зунов ба­чить по­даль­ший блис­ку­чий роз­ви­ток, си­лу й ба­гато­манітність ком­по­зиторсь­ко­го мис­тец­тва. Се­ред слу­хачів — зовсім ще мо­лодий Іван Со­лер­тинсь­кпй, зго­дом ви­дат­ний му­зикоз­на­вець і блис­ку­чий про­паган­дист му­зич­но­го мис­тец­тва. Він схвиль­ова­ний і збуд­же­ний.

Пер­шою сим­фонією Шос­та­кови­ча ди­ригент Ми­кола Андрій­ович Маль­ко відкри­ває прог­ра­му кон­церту.

По­чаток тво­ру проз­ву­чав три­вож­но. У гос­трих, різких фра­зах всту­пу вга­дуєть­ся енергія й си­ла. І ось кар­бо­ваним мар­шо­вим кро­ком влад­но і чітко всту­пав го­лов­на те­ма. У ви­шука­них кон­ту­рах повіль­но­го валь­су зву­чить ще од­на те­ма — побічна. По­вер­та­ючись до об­ра­зу всту­пу, ком­по­зитор ніби пе­ре­ос­мислює й­ого: вкрад­ли­вий шерхіт пер­ших тактів змінюєть­ся бен­тежно-нер­возним зву­чан­ням, лег­ка валь­со­подібна ме­лодія стає «жорс­ткою». За­вер­шення пер­шої час­ти­ни не зас­по­коює. Том­ли­ве че­кан­ня, не­домов­леність, не­розв’яза­на нап­ру­га — важ­ко пе­ред­ба­чити за­вер­шення бо­роть­би.

Нес­трим­ний тан­цю­валь­ний рух дру­гої час­ти­ни по­лонить яс­кра­вими, со­кови­тими кон­трас­та­ми. То не­вигад­ли­во ве­селі, то насмішку­вато зух­валі об­ра­зи скер­цо зміню­ють­ся стри­маним се­реднім епізо­дом — тріо. Без­межністю рідних прос­торів ди­хає ге­ма тріо, що на­гадує росій­ські се­лянські наспіви.

Відчут­тя томління, че­кан­ня, що з’яви­лося нап­рикінці пер­шої час­ти­ни, на­буває даль­шо­го роз­витку в повільній третій час­тині сим­фонії. Це скор­ботні роз­ду­ми не ли­ше про осо­бисті дра­ми. Кар­ти­ни не­щодавніх подій, відго­мони ре­волюцій­них бур ожи­ва­ють у свідо­мості ком­по­зито­ра, і в розміреність мар­шо­вої му­зики вли­ваєть­ся важ­кий пос­туп тра­ур­ної хо­ди…

У фіналі — най­нап­ру­женішій час­тині сим­фонії — роз­па­люєть­ся бо­роть­ба між три­вога­ми, сумніва­ми, іронією — з од­но­го бо­ку та жи­вими людсь­ки­ми по­чут­тя­ми, відвер­ти­ми й бла­город­ни­ми, — з дру­гого. То­му й не­минучі відго­мони тем, які зву­чали раніше, різкі кон­трас­ти і за­галь­ний схвиль­ова­но-дра­матич­ний ха­рак­тер му­зики…

Успіх Пер­шої сим­фонії був грандіоз­ний. Юний ав­тор — й­ому ще й двад­ця­ти не­ма — скром­ний, со­ром’яз­ли­вий, з вуг­лу­вато-різки­ми ру­хами, з гос­трим, про­низ­ли­вим пог­ля­дом з-за оку­лярів. У відповідь на три­валі оп­лески він квап­ли­во і скром­но вкло­няєть­ся. Слу­хачі, схвиль­овані му­зикою, яка щой­но про­луна­ла, ми­моволі за­мис­лю­ють­ся: звідки у зовсім ще мо­лодо­го ком­по­зито­ра та­ка са­мостійність дум­ки, прав­да ви­ражен­ня об­разів, співзвуч­них ча­сові? Звідки у пер­шо­му ж ве­лико­му сим­фонічно­му творі та­ка сміливість нес­трим­ної фан­тазії, стро­га ор­ганізо­ваність і вод­но­час цілко­вита сво­бода во­лодіння ком­по­зиторсь­кою май­стерністю?

…Сімейні тра­диції Шос­та­ковичів бу­ли нез­ви­чайні. За участь у поль­сько­му пов­станні про­ти са­модер­жавс­тва у 1863 році дід ком­по­зито­ра Бо­лес­лав Шос­та­кович був зас­ла­ний до Сибіру. Там на­родив­ся бать­ко май­бутнь­ого му­зикан­та — Дмит­ро Бо­лес­ла­вович. Дістав­ши в Сибіру про­фесію інже­нера-хіміка, він од­ру­жив­ся, і нев­довзі мо­лода сім’я пе­реїха­ла до Пе­тер­бурга. Тут Дмит­ро Бо­лес­ла­вович, співробітник зас­но­ваної Мен­делєєвим Па­лати мір і ва­ги, ра­зом з дру­жиною, яка раніше вчи­лася в кон­серва­торії і пал­ко лю­била му­зику, нерідко влаш­то­вува­ли ама­торські кон­церти. На них пе­реваж­но зву­чали по­пулярні ро­ман­си, які бу­ли гос­по­дареві до сер­ця. Ма­лень­кий Ми­тя — обов’яз­ко­вий слу­хач му­зич­них ве­чорів. Час­тень­ко й­ого мож­на бу­ло по­бачи­ти в ко­ридорі «при­лип­лим» до сусідсь­ких две­рей — звідти до­лина­ли зву­ки ро­яля, зву­чала кла­сич­на му­зика. За сло­вами Шос­та­кови­ча, це чи не най­сильніші вра­жен­ня й­ого ди­тинс­тва.

Спо­чат­ку Ми­тю нав­ча­ла ма­ти. Ве­ликі успіхи, які ро­бив хлоп­чик з най­пер­ших уроків, пе­реко­ну­ють батьків у не­обхідності вчи­ти си­на серй­оз­но. Нев­довзі ма­ти влаш­то­вує й­ого на Му­зичні кур­си. По­чат­ко­ву підго­тов­ку він прой­шов у Оль­ги Фе­дорівни Гля­сер, а потім у класі керівни­ка курсів Гна­та Аль­бер­то­вича Гля­сера. Ме­тод нав­чання тут був не зовсім звич­ний для тих років. Гнат Аль­бер­то­вич ор­ганічно пов’язу­вав технічний роз­ви­ток уч­ня з й­ого за­галь­ним му­зич­ним роз­витком, до­мага­ючись свідо­мого зас­воєння фор­тепіан­них прий­омів. Не див­но, що ще нап­рикінці ми­нуло­го сторіччя цей прог­ре­сив­ний пе­дагог став ініціато­ром ор­ганізації То­варис­тва му­зич­них пе­дагогів і й­ого го­ловою.

За­хоп­лення фор­тепіан­ною грою вик­ли­кає у Миті Шос­та­кови­ча не­побор­не ба­жан­ня пи­сати му­зику. Пер­ша світо­ва вій­на, хви­лю­ючі ре­волюційні події, з яки­ми збігло­ся от­роц­тво хлоп­чи­ка, виз­на­ча­ють зміст пер­ших не­вигад­ли­вих п’єс по­чат­ку­ючо­го ком­по­зито­ра. Три­над­ця­тирічний Шос­та­кович стає сту­ден­том Пет­роградсь­кої кон­серва­торії.

Й­шов 1919 рік. Ніко­ли ще Росія не заз­на­вала та­кої жа­ги до мис­тец­тва, по­тягу до й­ого пізнан­ня, як тієї го­лод­ної, важ­кої зи­ми. Жит­тя в Пет­рограді бу­ло нап­ру­жене. Три­валі за­пеклі бої на фрон­тах гро­мадянсь­кої вій­ни. На­род стій­ко пе­рено­сив зли­годні й труд­нощі…

У залі ко­лишнь­ого Дво­рянсь­ко­го зібран­ня — у філар­монії — стра­шен­на хо­лод­не­ча: запітніли мідні інстру­мен­ти ор­кес­тру, хмар­ки па­ри «спа­лаху­ють» над хо­ром і соліста­ми. Ви­конуєть­ся Дев’ята сим­фонія Бет-хо­вена. Му­зика пе­рема­гає усе, і втіле­на в ній радість — за­галь­на радість лю­дей, які пе­ремог­ли ти­ранію й на­силь­ство, — зігріває сер­ця тих, хто за­хищає за­во­юван­ня ре­волюції. Пря­мо із за­лу й­дуть на фронт балтій­ські мо­ряки…

Нап­ро­весні Пет­роград по вінця на­пов­нився бур­хли­вим мис­тець­ким жит­тям. Нерідко ву­лиця­ми міста проїзди­ли ван­тажні ав­то­мобілі, в ку­зові яких сто­яли ро­ялі або піаніно, — му­зикан­ти поспіша­ли з кон­церта­ми на робітничі око­лиці, інко­ли в’їжджа­ючи без­по­середньо в це­хи за­водів ле­ген­дарної Ви­борзь­кої сто­рони або Нарвсь­кої зас­та­ви. За роз­по­ряд­женням Му­зич­но­го відділу ре­пер­ту­ар та­ких кон­цертів був на най­ви­щому рівні — му­зич­на кла­сика…

Юнак Шос­та­кович жи­ве у гу­щанині подій ць­ого ра­зючо­го ча­су. Він за­хоп­ле­ний мо­гутнім рит­мом жит­тя пер­ших по­рево­люцій­них років. Й­ого мож­на по­бачи­ти се­ред на­тов­пу, який стає ніби учас­ни­ком му­зич­них уро­чис­тостей. Він се­ред тих кон­серва­торсь­ких сту­дентів, які скуп­чу­ють­ся на східцях філар­моній­но­го за­лу й слу­ха­ють мо­гутні зак­ли­ки бет­хо­венсь­ких сим­фоній. І, як усі то­гочасні кон­серва­торці, він лед­ве зігріває ди­хан­ням за­кос­тенілі пальці, перш ніж во­ни до­тор­кнуть­ся до клавішів ро­яля, що об­па­лю­ють хо­лодом…

Шос­та­кович за­хоп­ле­ний нав­чанням у кон­серва­торії. В кла­сах ком­по­зиції Мак­симіліана Осій­ови­ча Штей­нбер­га і фор­тепіано Ле­оніда Во­лоди­миро­вича Ніко­лаєва він ося­гає сек­ре­ти твор­чої та ви­конавсь­кої май­стер­ності. Не­заба­ром Дмит­ро Шос­та­кович став відо­мим у кон­серва­торії зав­дя­ки фе­номе­наль­но­му слу­хові, ди­вовижній му­зичній нам’яті, а та­кож індивіду­аль­но­му ви­конавсь­ко­му сти­леві, що вра­жав зрілістю та особ­ли­вою ритмічною за­гос­треністю. Вод­но­час юна­кові не­обхідне спілку­ван­пя з то­вари­шами: про­гулян­ки пішки че­рез усе місто, за­хоп­лю­ючі об­го­ворен­ня й су­переч­ки, спіль­не му­зику­ван­ня, ко­ли пе­рег­ра­вало­ся все, що ли­ше мож­на бу­ло знай­ти у Пет­рограді,— жит­тя Шос­та­кови­ча ви­пов­не­не до краю. Він сис­те­матич­но відвідує сим­фонічні кон­церти, оперні вис­та­ви, се­ан­си Ве­лико­го Німо­го, як тоді на­зива­ли кіно.

До Шос­та­ковичів і раніше при­ходи­ли цікаві лю­ди. Ху­дож­ник Кус­тодієв за­лишив зво­руш­ли­во прек­расний пор­трет ма­лень­ко­го Миті — вічне свідчен­ня друж­би з май­бутнім ком­по­зито­ром. Те­пер, за сту­дентсь­ких років Дмит­ра, у за­тишній квар­тирі на ву­лиці Ма­рата з’яв­ля­ють­ся й­ого ко­леги й друзі: му­зикан­ти — Маль­ко, Га­ук, Со­лер­тинсь­кий; кіно­режи­сери — Ко­зин­цев, Тра­уберг, Ют­ке­вич; пись­мен­ни­ки — Зо­щен­ко й За­мятін; ху­дож­ник Рад­лов. Відвіди­ни друзів ніко­ли не по­рушу­вали тру­дово­го ре­жиму сім’ї й, пе­редусім, са­мого Дмит­ра Шос­та­кови­ча. Цілес­пря­мова­ний і на­полег­ли­вий, він був без­розділь­но підко­рений дис­ципліні праці. М’якість і пос­тупливість й­ого у життєвих спра­вах зміню­вались залізною впертістю, ко­ли й­шло­ся про творчі пи­тан­ня.

У серй­оз­них життєвих вип­ро­буван­нях скла­даєть­ся й мужніє ха­рак­тер Шос­та­кови­ча, ви­роб­ляєть­ся стри­маність у ви­раженні по­чуттів, не­залежність, са­мостійність. І ко­ли 1922 ро­ку по­мирає бать­ко Дмит­ра, опо­рою сім’ї стає шістнад­ця­тирічний Шос­та­кович. Твер­до зва­жив­ши свою за­ван­та­женість нав­чанням і знай­шов­ши мож­ливість якусь час­ти­ну ча­су прис­вя­тити праці, Шос­та­кович влаш­то­вуєть­ся піаністом до кіно­те­ат­ру — суп­ро­вод­жу­вати му­зикою німі філь­ми. При ць­ому він не зни­жує темп, ступінь нап­ру­женості сво­го са­мостій­но­го нав­чання. Серй­оз­на хво­роба не мо­же за­вади­ти й­ого нав­чанню в кон­серва­торії: до вес­ня­них іспитів 1923 ро­ку він при­ходить, як зав­жди, блис­ку­че підго­тов­ле­ний, нез­ва­жа­ючи на пе­рене­сену опе­рацію.

Так підхо­див Дмит­ро Шос­та­кович до ство­рен­ня Пер­шої сим­фонії, яка бу­ла на­писа­на до закінчен­ня кон­серва­торії й при­нес­ла най­шир­шу відомість мо­лодо­му ав­то­рові у нас і за ру­бежем. У лис­то­паді 1927 ро­ку її пос­та­вив Бру­но Валь­тер у Берліні, потім Ар­ту­ро Тос­каніні в Італії, Ле­опольд Сто­ковсь­кий у США: по­чинаєть­ся тріум­фаль­ний хід сим­фонізму над­зви­чай­но та­лано­вито­го ком­по­зито­ра…

У до­воєнні ро­ки Дмит­ро Дмит­ро­вич Шос­та­кович був од­ним з най­помітніших ра­дянсь­ких ком­по­зиторів. П’ят­надцять років, що ми­нули з дня успішної прем’єри Пер­шої сим­фонії, бу­ли поз­на­чені нап­ру­женою пра­цею, яка при­нес­ла Шос­та­кови­чу справжні ра­дощі твор­чих пе­ремог і не­легкі прикрі хви­лини роз­ча­рувань… Про фе­сор Ленінградсь­кої кон­серва­торії, Шос­та­кович ото­чений мо­лод­дю, що жад­ли­во по­риваєть­ся до знань, до спілку­ван­ня з чу­довим му­зикан­том. І пла­ни но­вих творів зріють у свідо­мості ком­по­зито­ра. Роз­повісти про Леніна в епічній оповіді — в «сим­фонії з хо­ром» на вірші по­ем Ма­яковсь­ко­го й тек­сти на­род­них пісень — цей за­дум ком­по­зитор пле­кав вже про­тягом ба­гать­ох років…

Але усі пла­ни бу­ло зірва­но: 22 чер­вня 1941 ро­ку німець­ко-фа­шистські ор­ди віро­лом­но на­пали на на­шу зем­лю. По­чала­ся Ве­лика Вітчиз­ня­на вій­на. Ра­дянсь­кий на­род у єди­ному по­риві підняв­ся на за­хист своєї країни. У ці важкі дні Дмит­ро Шос­та­кович, за­лишив­шись у бло­кова­ному фа­шис­та­ми Ленінграді, за­думує і про­тягом осені 1941 — зи­ми 1942 років ство­рює по­пу сим­фонію.

«Моя сим­фонія, — пи­ше Шос­та­кович у «Правді» від 29 бе­рез­ня 1942 ро­ку, — навіяна грізни­ми подіями 1941 ро­ку. Підступ­ний і віро­лом­ний на­пад німець­ко­го фа­шиз­му на на­шу Вітчиз­ну згур­ту­вав усі си­ли на­шого на­роду на відсіч жор­сто­кому во­рогові. Сь­ома сим­фонія — це по­ема про на­шу бо­роть­бу, про на­шу май­бут­ню пе­ремо­гу… Пра­цю­ючи над сим­фонією, я ду­мав про ве­лич на­шого на­роду, про й­ого ге­роїзм, про кращі іде­али людс­тва, про чу­дові якості лю­дини, про на­шу прек­расну при­роду, про гу­манізм, про кра­су».

Ци­ми прос­ти­ми, поз­бавле­ними пиш­но­мов­ності сло­вами Дмит­ро Дмит­ро­вич Шос­та­кович роз­повів про за­дум од­но­го з най­значніших творів му­зич­но­го мис­тец­тва XX сторіччя — про свою Сь­ому сим­фонію, яка діста­ла наз­ву «Ленінградсь­ка».

Муж­ності ленінградців, їхнім вип­ро­буван­ням і най­вищій силі ду­ху, яка до­помог­ла їм вис­то­яти й пе­ремог­ти, прис­вя­чено сотні літе­ратур­них сторінок, кіло­мет­ри кіноплівок, безліч по­лотен та скуль­птур. Про­те лед­ве чи є щось більш вра­жа­юче своєю си­лою без­по­середнь­ого впли­ву, емоцій­ною прав­дою ви­ражен­ня, ніж Сь­ома Шос­та­кови­ча! Чи є ще подібний прик­лад в історії му­зики різних на­родів і епох, ко­ли му­зич­ний твір на­бував зна­чен­ня най­важ­ливішо­го політич­но­го до­кумен­та, що у виг­ляді мо­гутньої фрес­ки відбив пес­хитну внутрішню си­лу ра­дянсь­ких лю­дей, їхню віру в пе­ремо­гу над фа­шиз­мом?!

Шос­та­кович, що всі ро­ки жив у Ленінграді, ли­шив­шись у об­ло­жено­му місті, жи­ве на ка­зар­ме­ному по­ложенні в кон­серва­торії, їздить із сот­ня­ми зем­ляків ри­ти око­пи, чер­гує на да­хах під час бом­барду­вань та ар­ти­лерій­ських обстрілів як боєць про­типо­жеж­ної ко­ман­ди.

Ленінград бо­реть­ся. Згоріли про­довольчі скла­ди — чи вис­тоїть місто?

Бом­би во­рогів руй­ну­ють ви­датні творіння архітек­торів і будівни­чих — чи вис­тоїть місто?

Ленінград пос­ту­пово поз­бавле­но во­ди і світла — чи вис­тоїть місто?

Місто бо­реть­ся. Мужність і впев­неність у пе­ремозі, яка не за­лиша­ла ленінградців у най­чорніші дві, вит­ри­валість і не­людсь­ка стійкість — ці якості ра­дянсь­ко­го ха­рак­те­ру ленінградців ста­ли справді ле­ген­дарни­ми.

Мис­тец­тво, му­зика, по­езія у дні бло­кади… Зда­валось, ці сфе­ри жит­тя по­винні пос­ту­пити­ся своїми по­зиціями чо­мусь більш на­сущ­но­му. Але ні,— мис­тец­тво до­пома­гає ленінград­цям, підтри­мує їхню мужність, зміцнює впев­неність, по­силює стійкість. У філар­монії во­сени і взим­ку 1941 ро­ку відбу­ва­ють­ся кон­церти. 26 жов­тня зву­чав фор­тепіан­ний кон­церт Чай­ковсь­ко­го, 10 лис­то­пада — Дев’ята сим­фонія Бет­хо­вена, 7 груд­ня — П’ята сим­фонія Бет­хо­вена і увер­тю­ра Чай­ковсь­ко­го «1812 рік»…

«Філар­монія усе пох­муріша, — чи­таємо у «Ленінградсь­ко­му що­ден­ни­ку» Віри Інбер. — Пе­кель­ний хо­лод. Люс­три світять на чверть си­ли. Ор­кес­тран­ти — хто у ва­тян­ках, хто в ко­жухах. Скри­палям потрібні легкі вільні ру­ки — то­му тут ва­тян­ки. Віолон­челі й тим більш кон­тра­баси мо­жуть бу­ти в ко­жухах: у них ру­хи рук спря­мовані до­низу. Ба­раба­ну пай­тепліше: він зігріває се­бе уда­рами. Пер­ша скрип­ка бу­ла геть не­голе­на: ма­буть, не бу­ло на чо­му підігріти во­ду або не бу­ло світла».

…Нап­рикінці ве­рес­ня 1941 ро­ку Дмит­ро Дмит­ро­вич Шос­та­кович за­вер­шив три час­ти­ни сим­фонії. Про це з'яв­ляєть­ся повідом­лення в га­зеті «Ленінградсь­ка прав­да» се­ред зве­день з Півден­но­го фрон­ту, се­ред описів фрон­то­вих епізодів. І ленінградці зна­ють: мис­тец­тво не вмер­ло, во­но жи­ве, сяє, гріє сер­це.

Прем’єра Сь­омої сим­фонії відбу­лась у Куй­би­шеві 5 бе­рез­ня 1942 ро­ку, ку­ди Шос­та­кови­ча, тіль­ки-но з’яви­лася мож­ливість, ви­вез­ли з Ленінгра­да. Куй­би­шевсь­ке ви­конан­ня — сим­фонія проз­ву­чала у ви­конанні ор­кес­тру Ве­лико­го те­ат­ру Со­юзу РСР під ке­руван­ням Са­муїла Са­мосу­да — ста­ло стар­том її уро­чис­то-зви­тяж­но­го хо­ду по всій земній кулі. Най­ви­датніші ди­ригенті! світу — Тос­каніні, Ку­севиць­кий, Ор­манді, Мон­те, Мюнш — вва­жали за честь пос­та­вити зна­мени­ту сим­фонію Шос­та­кови­ча.

Ленінград, сер­пень 1942 ро­ку. Бло­каду повністю ще не зня­то, але інко­ли за­лягає нез­вична для ленінградців ти­ша — за­мов­кає во­рожа ар­ти­лерія. На 9 сер­пня приз­на­чено кон­церт — ви­конан­ня Сь­омої сим­фонії Шос­та­кови­ча.

«Зно­ву пе­репов­не­ний зал філар­монії, як бу­ло це до вій­ни й на са­мому по­чат­ку вій­ни. Ор­кес­тран­ти схвиль­овані. Ди­ригент, оче­видяч­ки, теж. Я слу­хала Сь­ому сим­фонію, і мені зда­валось, що це все про Ленінград. Брязкіт во­рожих танків, що наб­ли­жа­ють­ся, — це бу­ло тут. Алє світле за­вер­шення ще по­пере­ду», — пи­ше Віра Інбер у «Ленінградсь­ко­му що­ден­ни­ку».

Ве­лича­ва ге­роїчно-трагічна епо­пея про ра­дянсь­ку Вітчиз­ну, про без­по­щад­ну й жор­сто­ку бо­роть­бу з фа­шиз­мом, бо­роть­ба за жит­тя і щас­тя на­роду, яка при­веде до пе­ремо­ги, — та­кий грандіоз­ний зміст Сь­омої сим­фонії. Во­на справ­ляє ра­зюче вра­жен­ня, бо Шос­та­кович зумів ор­ганічно поєдна­ти ши­рочінь ху­дожніх уза­галь­нень і май­же зри­му кон­кретність об­разів, послідовність роз­витку і різні кон­трастні про­тис­тавлен­ня. Ге­роїчний па­фос, про­ник­ли­ва ліри­ка, гро­мадянськість втілю­ють­ся ком­по­зито­ром то в яс­кравій пла­кат­ності, то в пог­либле­но пси­хологічній му­зиці. На­писав­ши Сь­ому сим­фонію як гли­боко но­ваторсь­кий твір, Шос­та­кович ос­но­вуєть­ся на корінних тра­диціях росій­ської му­зич­ної кла­сики, про­дов­жу­ючи ї своєрідно роз­ви­ва­ючи їх.

Чо­тири­час­тинний цикл Сь­омої сим­фонії біль­ший зви­чай­но­го — пер­ша час­ти­на зву­чить май­же 50 хви­лин. Алє це за­кономірно, бо ос­новний конфлікт зо­серед­же­ний са­ме у цій час­тині. «Пер­ша час­ти­на, — пи­сав Д. Шос­та­кович, — роз­повідав про те, як у чу­дове на­ше мир­не жит­тя увірва­лась грізна си­ла — вій­на. Я не ста­вив собі зав­дання на­туралістич­но зоб­ра­зити вій­ськові дії (гул літаків, гуркіт танків, зал­пи гар­мат), я не пи­сав так зва­ну ба­таль­ну му­зику. Я хотів пе­реда­ти зміст су­ворих подій».

Енергій­на, муж­ня мар­шо­подібна те­ма відкри­ває пер­шу час­ти­ну сим­фонії. У нек­вапній оповіді роз­гортаєть­ся світла кар­ти­на мир­но­го жит­тя на­шої країни. Її до­пов­ню­ють ніжні й тре­петні ліричні те­ми, які мож­на пов’яза­ти з об­ра­зами рідної при­роди і з за­повітни­ми пе­режи­ван­ня­ми. По­етич­не зву­чан­ня лірич­них тем пе­редаєть­ся ду­етом флей­ти-пікко­ло й пер­шої скрип­ки. Ось «зас­тиг» ос­танній акорд, ніби роз­чи­ня­ючись, «роз­тає» ме­лодія скрип­ки. Відчут­тя спо­кою, тиші ово­лодіває слу­хача­ми. І зне­наць­ка зда­леку лу­нає ба­рабан­ний дріб. Чітка розміреність ма­лого (вій­сько­вого) ба­раба­на справ­ляє ве­личез­не вра­жен­ня, по­род­жує відчут­тя три­вож­но­го і нап­ру­жено­го очіку­ван­ня. Три­ває це че­кан­ня не­дов­го — тіль­ки-но на тлі ба­рабан­но­го дро­бу з’яв­ляєть­ся те­ма на­вали, пос­тає об­раз втор­гнен­ня грізної си­ли. «Епізод на­вали» — так на­зива­ють цей розділ пер­шої час­ти­ни сим­фонії.

Пісенність бу­ла ос­но­вою світлих тем — тем Батьківщи­ни. Му­зика «на­вали» — марш, що на­гадує, за сло­вами Олексія Тол­сто­го, і до­сить за­яло­жену ме­лодію, і мо­торош­ний та­нець, і пруссь­кий вій­сько­вий марш. Шос­та­кович ба­гато­разо­во пов­то­рює те­му на­вали май­же незмінно. Але що­разу збіль­шуєть­ся склад інстру­ментів, які ви­кону­ють її, і та­ким чи­ном ство­рюєть­ся вра­жен­ня нев­мо­лимо­го ру­ху си­ли — ту­пої, жор­сто­кої, без­душної. Зву­чан­ня те­ми во­рогів ся­гає ве­личез­ної си­ли й нап­ру­ги, ко­ли ком­по­зитор по­вер­таєть­ся до го­лов­ної партії. Те­пер во­на на­сиче­на страж­данням, го­рем, але, як і раніше, жи­ве у ній нес­хитна во­ля до бо­роть­би, ствер­джен­ня стій­кості, нес­ко­реності на­роду. Трагічно­го за­бар­влен­ня на­бува­ють і ліричні те­ми — су­ворою ту­гою прой­ня­та побічна те­ма, що зву­чить тут як реквієм пам'яті ге­роїв, які по­ляг­ли в бо­ях за сво­боду своєї країни. Урив­часті зво­роти во­рожо­го мар­шу, що за­вер­шу­ють пер­шу час­ти­ну, ніби ка­жуть: бо­роть­ба три­ває.

Нез­ва­жа­ючи на зли­годні вій­сько­вої до­би, рідна країна жи­ве, — ця гли­бока дум­ка пок­ла­дена в ос­но­ву дру­гої час­ти­ни сим­фонії. Лад росій­ських на­род­них наспівів чітко вчу­ваєть­ся у темі, яка спер­шу зву­чить май­же без суп­ро­воду, а потім зба­гачуєть­ся по­явою но­вого ме­лодич­но­го тла. Відго­мони вій­ни втор­га­ють­ся до дру­гої час­ти­ни: сухість і жорсткість зву­чан­ня, ме­ханічні пов­то­ри, громіздкість ор­кес­тров­ки… Дру­га час­ти­на за­вер­шуєть­ся наспівною му­зикою по­чат­ко­вого епізо­ду.

За сло­вами Шос­та­кови­ча, тре­тя час­ти­на навіяна кла­сич­ною стрункістю і строгістю архітек­ту­ри Ленінгра­да. Ця час­ти­на ор­ганічно вхо­дить до за­галь­но­го за­думу сим­фонії — ви­сокий лад по­чуттів ра­дянсь­ких лю­дей про­тис­тоїть жор­сто­кості, не­людсь­кості фа­шиз­му.

Строгі й ве­личаві послідов­ності акордів спо­чат­ку пов’язані з гли­биною по­чуттів і зо­серед­женістю роз­думів. Епізо­ди на­сиче­ного ор­кес­тро­вого зву­чан­ня плав­но зміню­ють­ся «вис­ловлю­ван­ня­ми» со­лю­ючих інстру­ментів. Пос­ту­пово по­силюєть­ся нап­ру­женість, пе­репліта­ють­ся го­лоси, ди­намізуєть­ся вик­лад.

Кон­трастні об­ра­зи роз­криті в се­реднь­ому розділі. Спог­ля­дан­ня, зо­серед­же­ний роз­дум зміню­ють­ся ру­хом, воль­ови­ми об­ра­зами бо­роть­би. Ор­кестр ся­гає ве­личез­ної си­ли зву­чан­ня. На­сиченість усієї му­зич­ної тка­нини кон­трастни­ми ме­лодіями на­дає му­зиці особ­ли­вої ви­ражаль­ної си­ли і гос­трої нап­ру­женості. Тут Шос­та­кович теж ви­корис­то­вує прий­ом пос­ту­пово­го підклю­чен­ня інстру­ментів. Про­те, на відміну від пер­шої час­ти­ни, тут він до­магаєть­ся на­рощу­ван­ня емоцій­ної ва­гомості ге­роїчних об­разів.

Тре­тя час­ти­на без пе­рер­ви пе­рехо­дить у фінал. Об­ра­зи бо­роть­би, три­вож­на ат­мосфе­ра епізо­ду на­вали відтво­рю­ють­ся у вступі до цієї час­ти­ни. Тричі пов­то­реним воль­овим вик­ли­ком-зак­ли­ком ком­по­зитор підкрес­лює мужній, цілес­пря­мова­ний ха­рак­тер го­лов­ної те­ми фіна­лу — те­ми бо­роть­би. Ок­ремі зво­роти збли­жу­ють її з ге­роїчни­ми ме­лодіями пер­шої час­ти­ни. Нап­ру­жено, ши­роки­ми «хви­лями» роз­гортаєть­ся сим­фонічний роз­ви­ток го­лов­ної те­ми. Це на­дає фіна­лу особ­ли­вої мо­нумен­таль­ності й ве­личі. Вве­ден­ням скор­ботно­го тра­ур­но­го епізо­ду Шос­та­кович ще раз підкрес­лює без­по­серед­ню близькість крайніх частіш сим­фонії. Трагічно, у дусі ста­ровин­но­го повіль­но­го іспансь­ко­го тан­цю са­рабан­ди зву­чить цей епізод, пе­репліта­ючись потім з те­мою бо­роть­би. Му­зика роз­повідає нам про труд­нощі іі зли­годні вій­ни, про трагічну не­минучість ве­ликих людсь­ких жертв в ім’я пе­ремо­ги і, на­решті, про за­во­юван­ня са­мої пе­ремо­ги, що увібра­ла в се­бе усе ве­личез­не воль­ове нап­ру­жен­ня на­шого на­роду. Тріум­фаль­но-радісне тор­жес­тво мужньої те­ми бо­роть­би ут­вер­джуєть­ся в ма­жор­но­му зву­чанні ос­танніх тактів сим­фонії.

З про­зор­ливістю ве­лико­го ху­дож­ни­ка-оп­тиміста по­бачив Шос­та­кович у не­легкі воєнні дні 1942 ро­ку яс­кра­ву заг­ра­ву май­бутньої пе­ремо­ги. Своєю му­зикою він зак­ли­кав на­род до пе­ремож­но­го за­вер­шення вій­ни в ім’я ми­ру, тор­жес­тва спра­вед­ли­вості й світлих іде­алів у всь­ому світі. Му­зич­не звер­нення ра­дянсь­ко­го ком­по­зито­ра зро­зуміли де­мок­ра­тичні си­ли різних країн. Пер­ше ви­конан­ня Сь­омої сим­фонії за кор­до­ном 19 лип­ня 1942 ро­ку — в Нью-Й­ор­ку під ке­руван­ням Тос­каніні — ма­ло ши­рокі відгу­ки. У га­зетах про­луна­ла гли­бока впев­неність у пе­ремозі ра­дянсь­ких лю­дей. «…Сим­фонія дає нам си­лу ду­ху й надію, що мир прий­де». «Країна, митці якої в ці су­ворі дні пи­шуть твір без­смертної кра­си і ви­соко­го ду­ху, — не­пере­мож­на».

Сь­ома сим­фонія Шос­та­кови­ча по пра­ву мо­же бу­ти за­рахо­вана до най­ви­щих твор­чих до­сяг­нень ком­по­зито­ра і всієї ра­дянсь­кої му­зики. Во­на навічно за­лиши­лась у­особ­ленням си­ли ду­ху, мо­раль­ної ве­личі ра­дянсь­ко­го на­роду, трагічної без­по­ворот­ності людсь­ких жертв, ве­личез­ної моці й роз­ма­ху бо­роть­би про­ти гітлерівсь­ко­го фа­шиз­му, не­ухиль­ної волі до пе­ремо­ги.

…Відшуміли воєнні гро­зи. На­роди пізна­ли тор­жес­тво ми­ру, до­рогою ціною зап­ла­тив­ши за пе­ремо­гу. Але бо­роть­ба не за­вер­ше­на. То там, то тут спа­лаху­ють на пла­неті вог­ни­ща вій­ни. Праг­нення відро­дити фа­шизм, спро­би за­души­ти одвічне стремління приг­нобле­них на­родів до сво­боди і са­мостій­ності… У світі нес­покій­но… Тим ак­ту­альніше зву­чать сь­огодні сло­ва Дмит­ра Шос­та­кови­ча, ска­зані у бе­резні 1942 ро­ку: «Ра­дянсь­кий ми­тець ніко­ли не сто­яти­ме ос­то­ронь тієї істо­рич­ної су­тич­ки, яка три­ває за­раз між ро­зумом і мра­кобіссям, між куль­ту­рою і вар­варс­твом, між світлом і тем­ря­вою…»

Дмит­ро Дмит­ро­вич Шос­та­кович — ми­тець, який втілю­вав гострі конфлікти, ба­чив жит­тя су­час­но­го й­ому світу в усь­ому склад­но­му сплетінні су­переч­ностей. Й­ого та­лан­тові дос­тупне бу­ло охоп­лення ць­ого склад­но­го сплетіння, філо­софсь­ке ос­мислен­ня цих конфліктів, віра у пе­ремо­гу ви­соких мо­раль­них іде­алів. Патріот, ко­муніст, Шос­та­кович ба­чив най­ви­щий іде­ал тор­жес­тва спра­вед­ли­вості в ре­волюцій­них звер­шеннях ра­дянсь­ко­го на­роду. І до свят­ку­ван­ня 40-річчя Жов­тня він пи­ше Оди­над­ця­ту сим­фонію — «1905 рік», прис­вя­чену істо­рич­ним подіям пер­шої росій­ської ре­волюції.

Ра­дянсь­ке мис­тец­тво ще не зна­ло подібно­го відоб­ра­жен­ня в му­зиці епо­хи 1905 ро­ку — за зна­чимістю і гли­биною змісту, за по­лум’яною емоцій­ною схвиль­ованістю, за на­очністю об­разів і втілю­ваних подій. В Оди­над­цятій Шос­та­кови­ча відчутні ди­хан­ня і роз­мах мо­гутніх му­зич­них по­лотен Му­соргсь­ко­го і, вод­но­час, важ­ко пе­ре­оціни­ти но­ваторс­тво ком­по­зито­ра.

У мо­нумен­таль­но­му чо­тири­час­тинно­му сим­фонічно­му циклі підза­голо­вок кож­ної час­ти­ни роз­кри­ває її сенс і зміст. При кон­трастності час­тин ком­по­зитор до­магаєть­ся єдності й мо­нолітності всієї сим­фонії зав­дя­ки ме­лодіям росій­ських ре­волюцій­них пісень, що про­низу­ють увесь твір. Шос­та­кович одібрав з ре­волюцій­ної пісен­ної спад­щи­ни тих років най­ти­повіші, най­по­ширеніші наспіви і наділив їх ве­личез­ною ви­ражаль­ною си­лою. Такі пісні, як «Слу­хай», «Ви жер­твою в бою…», вклю­чені до сим­фонії повністю, але на­далі ком­по­зитор дій­ово їх роз­ви­ває. З інших пісень («Шалій­те, шалій­те, ска­жені ка­ти», «Вар­шав’ян­ка») ви­корис­тані ли­ше ок­ремі, але особ­ли­во ха­рак­терні ме­лодичні зво­роти. Ціка­во, що Шос­та­кович ду­же важ­ли­ву роль на­дав темі «Схи­ляй­те го­лову», взя­ту з й­ого хо­рово­го цик­лу «Де­сять по­ем» (на тек­сти росій­ських ре­волюцій­них по­етів). Ко­лорит епо­хи, са­мобут­ня му­зич­на мо­ва, ви­сока май­стерність ком­по­зито­ра-сим­фоніста — усі ці ри­си при­таманні Оди­над­цятій сим­фонії, ве­лич­но­му му­зич­но­му пам’ят­ни­кові епосі пер­шої росій­ської ре­волюції.

Ви­кона­на упер­ше в Москві 30 жов­тня 1957 ро­ку, Оди­над­ця­та сим­фонія відра­зу здо­була ши­роке виз­нання ра­дянсь­ких му­зик і слу­хачів. Нев­довзі її по­чули ама­тора му­зики у ба­гать­ох містах на­шої країни. Сим­фонію «1905 рік» доб­ре зна­ють і ви­соко ціну­ють у країнах Євро­пи, Азії та Аме­рики. При­суд­ження Оди­над­цятій сим­фонії Ленінсь­кої премії в 1958 році підкрес­ли­ло зна­чущість но­вого тво­ру Шос­та­кови­ча.

Най­ви­щих на­город удос­тоєний один з най­та­лано­витіших синів сво­го на­роду, ви­дат­ний ком­по­зитор су­час­ності, блис­ку­чий пе­дагог, нев­томний гро­мадсь­кий і му­зич­ний діяч. Дмит­ро Дмит­ро­вич Шос­та­кович — Ге­рой Соціалістич­ної Праці, на­род­ний ар­тист СРСР, ла­уре­ат Ленінсь­кої та Дер­жавної премій.

Він пра­цював до ос­танніх днів. За­лиша­ючись вірним своєму твор­чо­му обов’яз­ку, Дмит­ро Дмит­ро­вич за кіль­ка днів до смерті за­вер­шив Со­нату для аль­та.

Мис­тец­тво Дмит­ра Шос­та­кови­ча на­род­же­не жит­тям і звер­не­не до жит­тя. У ць­ому — за­пору­ка без­смер­тя ве­лико­го мис­тец­тва ви­дат­но­го май­стра.

Музичні стилі

По-справжньому талановиті і геніальні музиканти ніколи не дотримуються певних рамок будь-якого жанру або стилю музики. Тим більше, завдяки стрімкому розвитку стилів сучасної масової музики, ці рамки не мають яскраво виражених кордонів.

Але все ж, людям, що займаються музикою професійно, та й просто меломанам необхідно розбиратися в розмаїтті музичних стилів, особливо якщо вони мають справу з сучасною музичною індустрією.

Отже, перш ніж відповісти на питання, які стилі є в сучасній музиці, необхідно визначитися, що ж таке музичний стиль. Відразу хочеться застерегти від плутанини понять стиль і жанр. Жанр (від французького слова genre - рід) в музиці має широке поняття, яке визначає який-небудь вид твору. Стиль же пов'язаний з самим мовою, з тим, як музикант себе виражає. Самі основні і широко використовувані стилі сучасної музики розглянемо нижче.

Народна музика

Термін для даного типу музики (folk music англ.) Отримав широку популярність в кінці минулого століття, для визначення народної музики в різних культурах світу. Природно сам вид зародився набагато раніше і є одним з перших в музиці. У свою чергу в ньому простежуються три основних жанру: інструментальний, пісенний і танцювальний.
Блюз

Як музичний стиль зародився ще в XIX століття, а широку популярність придбав вже на початку наступного. Є змішанням декількох напрямків музики афроамериканської культури таких як «робоча пісня», «spirituals» і «холера». Дуже великий вплив блюз надав на виникнення інших музичних стилів, зокрема поп-музики, джазу, рок'н'ролу, рітм'н'блюза і ряду інших.

Джаз

Джазу, заснованому на блюзі, характерні величезна запальність і імпровізація. Основною рисою цього стилю є поліритмія, заснована на синкопованих ритмі. Джаз є елітарною музикою, яка розвивалася завдяки освоєнню музикантами нових моделей ритміки і гармонії. Деякі жанри джазу можна віднести до професійно-академічного напрямку. Наприклад, кул-джаз, бібоп.
Рок'н'ролл

У середині XX століття в США з'явився рок'н'ролл. Даний стиль поєднує в собі неймовірне змішання величезного, і як здається на перший погляд, несумісного кількості жанрів. Відмінна риса рок'н'ролу - чіткий ритм і відверто розкуте виконання. Межі рок'н'ролу значно розширювалися, в силу чого з'явилася рок-музика - абсолютно самостійний, новий стиль.

Рок-музика

Rock в перекладі з англійської означає качати, що можна віднести до характерного ритму для цього стилю. У рок-музиці є величезна кількість напрямків, починаючи від поп-року, брит-року, які можна віднести до більш легким варіантами. І закінчуючи важкими і агресивними: дет-мелтал (death metal), треш-метал (thrash metal), хардкор (hardcore) та багато інших. Також певні жанри рок-музики невід'ємно пов'язані з субкультурними явищами: хіпі, панки, готи, металісти та інші.
Електронна музика

Даний вид музики об'єднує твори, створені за допомогою електронних технологій та інструментів, в основному спеціалізованих комп'ютерних програм і синтезаторів. Утвердився в другій половині XX століття і об'єднує в собі великий спектр різних жанрів, піджанрів і стилів. Музика композиторів використовують сучасні комп'ютерні технології відноситься до академічної електроніці.

Хіп-Хоп

У 1979 році в США в афроамериканської середовищі зародився новий стиль у музиці - хіп-хоп. Два елементи: реп (чітко римований ритмічний речитатив) і ритм який задає ді-джей (в основному партії баса і синтезатора) - Є основою жанру. Хіп-хоп, як і багато хто з перерахованих вище стилів, також має величезну кількість жанрів і піджанрів.

Всі ці стилі сучасної масової музики дуже популярні. Ми, можливо, не назвали якихось окремих підвидів, але в основному розкрили питання, які стилі є в сучасній музиці. Все вище перераховане - це основа, стрижень і саме те, від чого відштовхуються сучасні композитори і музиканти при створенні своїх творів. Завдяки цій основі і перемішуванню вже наявних музичних стилів з'являються абсолютно нові напрямки, але все ж, простежити в них витоки цілком реально.